0 Comments

Маленьке місто Борислав знало різні моменти у своїй історії – колишня нафтова столиця Європи, «Українська Каліфорнія», місто, де на початку ХХ ст. добувалось 5% світового видобутку нафти. Нафта була скрізь – тут діяло понад півтори тисячі промислових свердловин і 12 тисяч ям-копанок. У Бориславі працювали десятки іноземних фірм, було консульство Великобританії і його відвідував сам імператор Австро-Угорщини Франц Йозеф… Але зараз це тихе невеличке галицьке містечко з характерною відсутністю доріг, непримітними будинками та рештками промислової інфраструктури. Саме тут працює один з найдавніших проектів «Домашньої опіки». Як живеться благодійному проекту у маленькому і небагатому місті, які його успіхи і подальші перспективи – розмовляємо зі співробітниками та бенефіціарами проекту.

72-річна Лідія Іванівна, підопічна проекту  “Домашня опіка”

А у нас дуже гарне місто було, – розповідає 72-річна Лідія Іванівна, підопічна проекту. – Вокзал був, поїзди ходили, ми в Одесу відпочивати звідси їздили. Природа дуже гарна, зелено кругом. Чисто було, я такі туфлі білі одягала і йшла в парк, а там каруселі, музика. А зараз місто понищили, дороги розбиті. Нічого не лишилось – все ліквідували, молодь за кордоном, а ми… Дуже багато старих людей, наша вулиця вважай всі такі старі, нікого з молоді нема. Я сама навіть в магазин не можу сходити. Ноги б ще йшли, але голова крутиться. Добре, що Оля допомагає – і хлібчика принесе, і молока, і тюлі ми прали, вікна два рази на рік миємо. Ладимо ми з Олею. Вже два роки разом.

Соціальний працівник центру Лілія Мороз

І справді, тих, хто потребує допомоги, у місті дуже багато – а невеликий бюджет не справляється з видатками на соціальну сферу, адже більшість підприємств, надходження від яких могли б іти в казну міста, не працюють, або приписані до іншої області.

Територіальний центр соціального обслуговування може охопити своїми послугами не більше 250 осіб, – розповідає соціальний працівник центру Лілія Мороз. – Але потребуючих не менше 700. У нас проектна кількість бенефіціарів 50 осіб, але завжди було більше. Є люди у складних ситуаціях – вони не завжди підпадають під офіційні критерії  соціальної опіки, наприклад, діти є, але ними не цікавляться, тоді це наші клієнти. Місто бідне, якщо підуть решта підприємств – залишаться лише бюджетники. Люди тільки на нас і надіються, на соцпрацівників. Є люди з якими ми роками, попит на наші послуги дуже великий, є навіть список очікування».

«Домашня опіка» працює у Бориславі з 2002 року. Більшість співробітників тут з самого початку, тому команда дуже професійна, міцна і дружня. Працівники інших проектів жартома кажуть, що вони як ті п’ять пальців на руці. І самі дівчата не приховують, що вони – дуже дружна команда.

Мабуть, команда – це наша «фішка», – говорить керівник проекту Оксана Сип’як. – Це допомагає у важких ситуаціях, коли важко самому прийняти рішення чи треба просто виговоритись.

Команда проекту “Домашня опіка” Карітасу Борислав

У команді – чотири співробітники з медичною освітою, і домогосподарка, яка також частково працює як соціальний працівник, керівник проекту за фахом реабілітолог. Кожна працівниця обслуговує не менше 12 бенефіціарів.

Медична освіта дуже допомагає, коли треба оцінити стан, зробити перев’язку, але співробітник «Домашньої опіки» має бути також і соціальним працівником, і психологом, а інколи – просто гарним співрозмовником, адже зі старими людьми дуже нелегко, а більшість підопічних проекту старші за 70 років. Багато з них в проекті роками, за цей час погіршувався стан, якщо раніше до якоїсь з підопічних соцпрацівниця приходила раз в тиждень, то, буває, тепер доводиться бувати мало не щодня.

По-різному буває, – продовжує Лілія Мороз. – Люди не зразу стають лежачими. Я пам’ятаю свою підопічну самостійною, жвавою, як вона розказувала такі цікаві історії, що заслухаєшся, а зараз вона лежача, і не завжди розуміє, що відбувається. Багато є таких цікавих випадків – одна жінка працювала лаборантом, ми всіх до неї посилали, всі аналізи через її руки проходили, могли про все попросити – ніколи не відмовляла. А потім у неї стався важкий інсульт, втратила мову, і ми взяли її на опіку, так наша партнерка стала тепер підопічною.

А інколи буває так, що людина і має кому доглядати, але все одно треба тримати ситуацію під контролем, часто навіть чисто психологічно, – продовжує Наталя Петрущак. – Часто треба з родичами працювати, адже для них це теж шок – вона хороша донька, але тут мама злягла, а треба щось робити, а нічого не вміє. Як вона довго побуде у такому стресі, то і її треба буде доглядати. Коло хворого, буває, менше роботи ніж з тими доглядальниками. Тому ми їм це говоримо, вчимо.

За роки проект змінювався – мінялись донори, деякі вимоги, не мінялась лише специфіка роботи. Команда також росла разом з проектом – не кількісно, але професійно. За ці роки змінилось сприйняття проекту, – розповідає Оксана Сип’як.  – Змінились ми, адже свого часу ми прийшли на роботу в рожевих окулярах, з бажанням всім допомогти. Все змінилось, коли виникли перші проблеми, недовіра, труднощі. Коли ми тільки почали працювати і набирали людей, то про Карітас знали лише як про благодійні обіди та гуманітарку. Ми ходили по домах зі списками потенційних клієнтів, нас далеко не всі сприймали, хтось взагалі не пускав, інколи сприймали, як сектантів. Зараз ця довіра вже є і вона досить міцна. В місті нас знають. Ми росли, розвивались, вчились, навчились виходити з різних ситуацій, більш кваліфіковано надавати послуги – не в сенсі краще мити підлогу, але краще планувати час, не забирати роботу додому, стараємось відмежовуватися, бо раніше було дуже складно нести цей біль весь час у собі.

Ірина Сип’як, соцпрацівниця “Домашньої опіки”

З Іриною Сип’як йдемо провідати пані Любу. Вона, по мірках проекту, досить молода – 60 років, але вже три роки після інсульту вчиться жити наново – говорити, ходити. «Ну що, йдемо гуляти», – каже Ірина, і вони роблять декілька кругів навколо ліжка. Ці декілька кроків – здається, така дрібничка, але для пані Люби справжній подвиг. «По дорозі» розмовляють, бо поговорити ж хочеться, цілими днями сама в хаті, але коли починаємо розпитувати її про проект, очі наповнюються сльозами, лише можна розчути: «Дуже добре помагають, турбуються».


Пан Микола, бенефіціар “Домашньої опіки” та
Марта Чернецька, працівниця проекту

В іншому будиночку нас зустрічає старенький пан Микола – працівниці «Домашньої опіки» Ірина Сип’як та Марта Чернецька прийшли до його дружини, яка переживає наслідки інсульту. Їй тривожно, постійно здається, що десь дзвонять дзвони, але потроху ніжний заспокійливий голос Марти вгамовує, жінка стає спокійнішою. Пан Микола спостерігає, поки її перевдягають та миють голову. «Вона молодша за мене, – гірко роздумує. Думав, вона за мною дивитиметься, а он як вийшло. У нас місто практично завмерло, всі заводи закриті, молодь на заробітках, лишилось тільки одиноке старше покоління. Єдина надія, що Карітас допомагає, без дівчат, які приходять, я б не знаю, як справився… Дехто каже – треба віддати її в якусь лікарню, але я проти, разом жили, старались, раділи, то мусимо і далі жити. А Карітас допоможе…».

Всі підопічні проекту послуги отримують безкоштовно – проект фінансується Карітасом Австрії, але фінансування скоро закінчиться. Треба думати про перспективу і це складне завдання для колективу і керівництва: Ми розуміємо, що маємо писати нові проекти, але поки успіху не було, – розповідає керівник проекту Оксана Сип’як. – На державну підтримку поки сподіватись важко – це специфіка бідного міста, всі заводи закриті, надходжень у бюджет мало, на інше, окрім медицини, соціальної сфери коштів нема. Пробуємо надавати платні послуги за благодійні пожертви, потенціал у нас великий – але це теж поки перші кроки. Благодійники допомагають – продуктами, речами, але про суттєву підтримку проекту мова поки не йде.

Керівник проекту “Домашня опіка” в Бориславі

З Лілією йдемо до Оксани Михайлівни – візит позаплановий, але жінка підвернула ногу, треба забинтувати, та і заспокоїти трохи. Жінка живе сама, донька далеко, за Уралом.

Їх вивезли всією родиною до Сибіру, – розповідає Лілія, – але дуже хотіли повернутись. Але вдалося вже після Незалежності. Поки чоловік жив, то нормально справлялись. Але він помер, а у неї інсульт, з тої розпуки таке сталось. Приїхала дочка, звернулась до соцслужби, ті до нас – так три роки і ходимо.

Лілія маже ногу, знову бинтує, заспокоює стареньку – каже, ввечері прийде сусідка, то зніме бинта. Бабуся просить поміряти тиск – він виявляється нормальним.

Тиск – супер, навіть я такого не маю, – заспокоює стареньку Лілія. – Завтра до вас зайду, гляну як нога…

У вікно заглядає сірий зимовий день. Лілія показує на сусідній будинок і каже, що у ньому проблема – нафта у підвалі регулярно збирається, треба її регулярно відкачувати. Бідний провінційний Борислав в прямому розумінні стоїть на нафті. І сотні самотніх стареньких людей чекають на допомогу у своїх небагатих оселях. Зовсім поруч, у десяти хвилинах їзди сяє вогнями готелів курортний Трускавець. Година їзди – і ти в повному туристів Львові. Але старенькі дідусі і бабусі туди не їздять. Вони чекають в своїх скромних оселях. Чекають на допомогу…

Карітас Борислав: вул. Грушевського, 26

Контактний телефон проекту «Домашня опіка» 067 451 6025

Categories: Новини

1 thought on “Домашня опіка у Бориславі – як працюється у невеликому місті?”

Залишити відповідь до Nataliya Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *