Любов Коваль працює у Карітасі Харків. Про себе говорить просто: «Посада моя соціальний працівник, домогосподарочка». Вже декілька років вона дбає про своїх підопічних, а їх у неї – 15 осіб. Любов Миколаївна родом з Західної України, з Бродів, але 11 років тому переїхала до Харкова, до сина-священика. Як тільки у місцевому Карітасі розпочалася програма домашньої опіки, стала однією з тих чарівниць, які допомагають тим, хто не може сам дати собі ради, потребує сторонньої підтримки. А таких людей у Харкові немало.

Сьогодні Любов Миколаївна разом з колегою Тетяною у Сабіни Коршикової. Життя у старенької складне – їй вже 87, а опікуватись практично нікому – єдиний син зловживає алкоголем, дома часто збираються його друзі – такі ж п’янички, а останні 12 років жінка прикута до ліжка. Вже і рокам лік втратила, і надворі давно не була. Вся надія на працівниць Карітасу – вони і їсти приготують, і приберуть, і оброблять рани, адже жінка постійно у ліжку, утворюються пролежні. Обидві працівниці з жахом згадують, у якому стані застали свою підопічну вперше – в квартирі бруд, у жінки відкриті гнійні рани, а харчувалась вона однією «Мівіною». Зараз старенька дуже радіє, що нею опікуються: «Люба все вміє, – гордо розповідає вона. – вона така талановита, так чисто мене миє, приносить все, такі гарні жіночки до мене приходять. Я загалом щаслива, хоч і хвора, мене Бог нагородив такими гарними людьми. І Таня молодець, вона так все добре робить. Я так вдячна Богу, що він мене любить».

«Цій бабці дуже потрібна допомога, – ділиться Любов Миколаївна. – У мене є такі підопічні, яким важливо поспілкуватись, але вона, хоч і поговорити любить, але перш за все чекає допомоги, вона їсти хоче. Ми приходимо, годуємо,  їй же більше ніхто не подає цілий день. А ще треба помити її, прибрати. Вона, бідна, сама пропаде, якщо до неї не прийти».

За день  Любові Миколаївні треба відвідати трьох-чотирьох підопічних. А всього їх у неї 15. Часу йде багато, адже місто велике, треба скрізь встигнути. Але жінка любить свою роботу. «Я не збираюся їхати звідси. Поки є проект хотіла б попрацювати. Щось стараюся, бігаю щось. Тут всі молоді, молодші від мене, але мені подобається така робота – допомагати» – розповідає вона.

Проект «Домашня опіка»  надає комплексну підтримку людям, які з тих чи інших обставин, частково або повністю втратили здатність піклуватись про себе самі. В Харкові послуги отримують 84 потребуючих з найуразливіших категорій населення – літні самотні та малозабезпечені люди, особи з інвалідністю, паліативні хворі. Останні роки додали нову категорію – внутрішньо переміщених осіб. Серед них – 80-річна Валентина Донець. До 2014 року вона з родиною жила в Торецьку, зараз місто у так званій «сірій зоні», просто на лінії зіткнення. З 2005-го року, після інсульту,  прикута до ліжка

«У 2014 році, коли почалися бомбардування, ми зрозуміли що ми не спустимо маму з четвертого поверху до підвалу, вона ж лежача, – розповідає донька, Світлана Перевалова. –  Ми все зібрали, домовилися за машину і її вивезли. Там потім дуже сильні бої почалися, ми вчасно поїхали. А тут у нас вже дуже багато років діти живуть, нам пощастило недорого житло знайти. Морально нам дуже важко, ми реально розуміємо, що нам туди назад не повернутись, що це буде ще дуже довго. А у мене чоловіка інсульт звалив, і у мене з руками щось сталось, сухожилля сохнуть, нічого підняти не можу. Якби не дівчата з «Домашньої опіки», я не знаю, як ми б виживали».

Медсестра Таня проводить гігієнічні процедури Валентині Іванівні. Жінка повеселішала, але з першими словами починає плакати: «Таня гарно допомагає. Я її люблю. Кожен день о дев’ятій вона вже тут».

Поки працівниці допомагають з домашніми справами, Світлана згадує про дім, який залишився в Торецьку: «У нашій квартирі зараз дівчина живе, сама з Донецька, вона попросилася, я погодилась, головне, щоб вона за комунальні послуги платила, щоб не було боргу. Там все залишилось, ми забрали тільки те що ми змогли забрати. А от у маминій квартирі, де вона жила до війни, вже тріщина пішла від вибуху, однієї стіни зовсім нема».

Час візиту помічниць закінчується і Світлана дорікає матері, щоб та нарешті перестала плакати: «Тільки не плач, я тебе дуже прошу. Ти ж не така і нещасна, у людей ще гірше буває. Усміхнись, мамо!».

Тут до кімнати забігає шестирічна Соня, правнучка Валентини Іванівни і та нарешті починає посміхатись.

А звичайні чарівниці з Домашньої опіки продовжують свій щоденний маршрут.

***

Програма домашньої опіки зараз працює у 14 містах України — Києві, Хмельницькому, Одесі, Чорткові, Львові, Тернополі, Коломиї, Бориславі, Харкові, Івано-Франківську, Краматорську, Старобільську, Дрогобичі, Ужгороді. Фінансування в основному здійснюється за кошти іноземних донорів.

 

Categories: Новини