У американців є такий вислів: «Кожен повинен жити довго, але ніхто не повинен бути старим». В Україні ж лаконічно кажуть: «Старість – не радість». Наша ментальність схильна вважати період старості чимось віддаленим від типового людського щастя. Звісно, коли глянути на велику кількість бідних дідусів і бабусь, які просять милостині у центрі міста чи згорблено продають молоко та квіти поруч ринків, то зовсім не хочеться такого майбутнього. Але від реальності не втекти, в Україні налічується близько 12 млн пенсіонерів, багато з яких виживають за мінімальні ресурси. Одні з тих, хто регулярно допомагають старшим людям – це соціальні працівники, чий досвід вражає неймовірно цікавими деталями, пов’язаними із роботою з пенсіонерами.

Кореспондент ІА ZIK поспілкувався із соціальною працівницею Марією Конашевич, яка вже майже двадцять років у Львові допомагає стареньким. За цей час більше сотні людей стали частинкою її родини. Марія працює у програмі «Домашня опіка», започаткованій благодійною організацією «Карітас». Проект «Домашня опіка» – це чи не єдина в Україні програма комплексної безкоштовної допомоги вдома для самотніх та людей у складних життєвих обставинах. Проект безперервно працює з 1998 року в різних регіонах України.

– Маріє, розкажіть, будь ласка, як давно працюєте у цій сфері, чи здобували спеціальну освіту?

– Від самого дитинства завжди любила допомагати людям. У мене всі у сім’ї такі добряги. Я люблю роботу з людьми. Таке у мене виховання, що не можу пройти повз, коли бачу, що комусь потрібна допомога. Не знаю, є люди, які бачать, що людина лежить на землі і тікають геть, бо думають, що вона п’яна і сама дасть собі раду. Але я так не можу, бо людині може дійсно стати зле, а ніхто не хоче допомогти. За освітою я дипломований соціальний працівник та молодший медичний працівник. Навчалася у Львівському професійному училищі №67. У середині 90-х була популярна ця професія, у нас було фахове навчання. Зараз цей коледж не займається навчанням соціальних працівників, а в Україні дуже мало закладів, які випускають кваліфіковані кадри у нашій сфері.

Після закінчення коледжу я працювала соціальним працівником в одному селі поруч Львова. У 2001 році спробувала себе у новій програмі Карітасу «Опіка на дому». Після стажування зрозуміла, що це моє і я хочу цим займатися. Та перші два місяці постійно плакала, бо було більше питань, ніж відповідей. Чому люди так живуть? Де їх рідні? Чому стареньким людям так важко? Для чого їм таке життя? Мене дивувала одна моя підопічна із розсіяним склерозом – вона майже нічого не могла робити, але так хотіла жити! Її енергія і позитив багато чого мене навчили. Перші два роки мені важко було все це зрозуміти, бо постійно мільйон внутрішніх питань виникало. Та потім, усвідомила, що має бути певна емоційна стіна між мною та ними. Це не означає, що я стала роботом, який лиш виконує роботу, почала простіше ставитися до всієї цієї, скажемо, несправедливості, яка існує. Та все ж робота із літніми людьми чітко дозволяє зрозуміти одну річ: не так все у світі є, як хотілося б.

– Що саме входить у ваші обов’язки? Як ви знаходите людей, яким допомагаєте?

– На початках наша команда менеджерів проекту «Домашня опіка» самостійно займалися пошуками. Інформацію про літніх людей, яким потрібна допомога, отримували завдяки співпраці із державними установами, поліклініками, лікарнями. Однак за останні десять років програма набула популярності, люди самі звертаються по допомогу. У львівському Карітасі працює чотири медсестри, один соціальний працівник, одна домогосподарка та локальний менеджер. Є підопічні, до яких ходять всі три співробітниці – домогосподарка, медсестра, соціальний працівник. А є й такі, до яких йде лише одна людина, – відповідно до потреб. Нас було більше, але через зменшення нашого фінансування кількість працівників також зменшилася. Карітас – це благодійна організація, яка живе за рахунок меценатів, в основному, завдяки німецьким коштам.

Фото: Катерина Бедюх

Кожен працівник має свою дільницю, тобто закріплений за ним район, щоб зекономити час на переїздах. На даний момент за мною закріплено 13 людей. За день доводиться, в середньому, відвідати шість-сім людей. Графік роботи – це стандартний 8-годинний робочий день. Соціальний працівник має приготувати їсти, нагодувати, провести гігієнічні процедури, зробити покупки. Медичні маніпуляції може робити лише медсестра або людина, яка має відповідну освіту. Часом, вдягаєш рукавички і довго допомагаєш стареньким із ранковим туалетом та загальною гігієною, а часом, потрібно лиш допомогти щось купити чи комуналку заплатити або просто поговорити. Десь до години часу йде на одну людину.

– Які люди опиняються під вашою опікою?

– Тих, кого називають «малозахищені верстви населення». Одинокі та малозабезпечені люди, які не мають прямих нащадків. Може бути сім’я – чоловік та дружина або ж жінка/чоловік та дитина – які не можуть фізично обійти себе (до прикладу, мають інвалідність). Вони часто потребують розмови, бо можуть днями ні з ким не спілкуватися. Є різні люди. У кожного з них свій темперамент, характер. Правду кажуть: старші люди – це дорослі діти. Інколи приходиш, а у неї чи у нього немає настрою, і чуєш: «Ну чого прийшла? Що тобі треба? Квартиру?». Але у більшості вони швидко звикають, і навіть ті, хто спочатку злився і казав, що нікого йому не треба, потім з нетерпінням чекають компанії та допомоги. Потрібно знайти підхід і увійти в довіру.

– Чого ви навчилися за ці майже двадцять років роботи соціальним працівником?

Фото: Катерина Бедюх

– За всі ті роки було так багато цікавих людей. Колишній директор консерваторії навчив мене любити класичну музику. Приходила до нього, він включав Себастьяна Баха, Амадей Моцарта і казав: «Слухай та насолоджуйся». Так само одна бабуся любила вмикати мені класику. Я ніколи не любила такого роду музики, та з роками відчула, що саме ця музика мене заспокоює. Тепер вдома часто слухаю класичну музику, коли хочу, щоб, так би мовити, душа відпочила. А один професор філософії, постійно зі мною говорив про високу матерію. Він дуже любив вірші Єсеніна. Від цих розмов зрозуміла, що мало знаю про світ, почала більше читати. Один мій підопічний, майстер спорту, зробив погане сальто будучи ще підлітком. Відтоді став інвалідом. Він дуже цікава щира людина, і надзвичайно гарний чоловік. Навчив дивитися на світ по-іншому, бачити той позитив, який часто проходить повз нас, помічати деталі. Важко працювати із колишніми медиками, бо вони завжди «краще» за тебе знають, коли і які ліки їм потрібні.

Пригадую, був випадок, коли одна бабуся дуже сумувала. Їй мало було тієї уваги, яку я та її рідні могли дати. Вона сама просилася у геріатричний пансіонат, бо хотіла, щоб поряд постійно були її однолітки. У підсумку, вона опинилася у будинку для престарілих і була щасливою від того, що має постійну комунікацію та увагу. Після цього випадку я зрозуміла, що людина завжди має мати вибір. Дуже добре, коли є можливість вибрати, яку опіку ти хочеш мати. На жаль, обирати до свого «смаку»: чи державну службу, чи приватну, такого великого вибору в Україні поки немає.

Складно працювати також із так званими «плюшкіними», тобто людьми, які люблять все додому збирати й приносити. Тоді їхні помешкання важко утримувати у чистоті. Особливо, якщо це «котяча мама/тато», тобто ціла хата котиків чи песиків. За всіма ними треба прибрати. Однак такі літні люди, які дуже люблять тварин – надзвичайно щирі та хороші персони. На мою думку, соціальний працівник повинен надавати комплексну допомогу, адже відсутність прибирання та гігієни, різко впливає на здоров’я людей.

– Чи були у вас випадки, коли ви хотіли змінити професію?

– Так, звісно. Це морально важка робота із «дорослими дітьми», які постійно хочуть уваги та любові. Як і у кожної людини, у мене свої негаразди зі здоров’ям. Одного разу мої болячки загострилися, але робота є робота. Одна пані хотіла, щоб я зробила більше, ніж могла у той день. До того ж, мені потрібно було свою доньку забрати зі школи. Я не могла їй пояснити свого стану, бо та бабуся не розуміла. Той день мене дуже засмутив і вивів із рівноваги. Було і фізично боляче, і морально, бо я не змогла вчасно свою дитину забрати. Тоді я думала, що не варто так себе втомлювати, що моя сім’я важливіша, пора щось змінювати. Але я така людина, що мої «рожеві окуляри» постійно хтось ламає, та я їх знову і знову ремонтую, одягаю і дивлюся на світ із думкою, що робота соціального працівника має більший сенс для суспільства, ніж інші, якими я займалася б.

Одного разу, після березневих свят, я зайшла до однієї своєї підопічної. Не могла відкрити двері. Чула, що вона там і шепоче про допомогу. Викликала надзвичайників, швидку, поліцію, ЖЕК. Виламавши двері, ми знайшли її на підлозі. Вона була ледь жива, бо після падіння, всі вихідні так пролежала. Різні випадки. Багато людей, за якими доглядала, вже померли, деякі, можна сказати, практично на моїх руках відійшли на той світ… Ця робота вчить цінувати життя. Я боюся старості, хоч і розумію, що вона неминуче прийде до моїх батьків, до мене, колись до моєї доньки… Всьому свій час. Та головне не забувати, що є багато людей поруч, які потребують нашої допомоги, не відвертатися від них, намагатися зрозуміти їх та любити життя таким, яким воно є.

Юра Мартинович,
ІА ZIK Читайте більше тут