Характерною особливістю всіх проектів, які впроваджуються Карітасом, є те, що в центрі уваги завжди знаходиться людина – її потреби, цінності, проблеми, історія. А проект «Домашня опіка» – це просто скарбниця історій, адже кожен з немолодих підопічних проекту може розказати немало про свою долю на тлі бурхливої історії країни. Але про життя деяких бенефіцарів можна знімати голлівудські фільми чи писати захопливі історичні романи.
Пані Любомирі 87 років, з 2014 року нею опікується Стефа, соціальна працівниця «Домашньої опіки», яку в Дрогобичі впроваджує благодійна організація «Центр Милосердя» у співпраці з Карітасом України. Жінка живе сама, донька приїжджає дуже рідко – самостійно навіть пройти по кімнаті проблема. Тому соцпрацівниця – її зв’язок зі світом, поприбирає в квартирі, принесе продукти, поміряє тиск, підтримає… З нею можна і поговорити – а розказувати пані Любомирі є про що…
«Ми з подругою допомагали хлопцям-повстанцям. Я пам’ятаю, як прийшла радянська влада вперше, всі раділи, що браття прийшли, з вишитими рушниками зустрічали, а за три тижні вже поїхали поїзди в Сибір. А наші люди того терпіти не хотіли, тому і пішли у повстанці, – розповідає пані Любомира. – В 15 років мене заарештували, це був 1946 рік. Ми з подругою перев’язували поранених наших, а ще були зв’язковими, носили записки на тонесенькому папері, «штафети» – а мій однокласник мене заклав. Так я опинилась у страшній катівні на Стрийській. Мене страшно катували, наголо роздягали, їм все здавалось, що у мене не болить, коли нагайкою били. А я терпіла – думала, всі хлопці і дівчата життя віддають, а я що буду – зрадником? Але я зрадником не хотіла бути. Вони хотіли просто знищити наш народ, щоб потім заселити іншими людьми. Батько у мене на війні загинув, я донька фронтовика, а вони на дитину руку підняли. Я твердо знала, що загину за Україну, бо як би я людям в очі дивилась. А як він бив – моє тіло було на тій нагайці…»
За співпрацю з повстанцями Любомирі дали сім років строгого режиму – так дівчинка з маленького містечка біля польського кордону опинилась на Колимі. «Страшна дорога була, – згадує вона. – Везли як худобу. Довго везли. Потім Магадан. Колима… Ми не знали, чи вернемось в Україну. Я приїхала в мештиках, а там зима… Так і жили в палатці серед поля. Я там по латвійськи навчилась говорити, по литовськи, бо багато люду було всякого. Але дружно жили. Там я хотіла життя скінчити. Подумала, що гірше не буде, це вже кінець і не хотіла їсти, сказала, що буду вмирати. Але Бог не дав мені пропасти. Найшлась моя землячка, вона в їдальні працювала, вже два роки там була і жила в бараці. Забрала мене до себе. Принесла мені якоїсь маргарини, кип’ятку, відігріла, попрала мої речі, казала «я тобі не дам вмерти». А скільки там людей загинуло… На морозі в голоді і холоді…»
Всі роки на Півночі довелося працювати на будівництві, голими руками, на морозі. Там Любомира сильно надірвала здоров’я, але послаблення режиму не дочекалась, адже відмовилась стати секретним агентом і доносити на інших політв’язнів. Звільнилась вона лише в 1953 році, після смерті Сталіна. Їй було всього 22 роки. Але повернутись в Україну не дозволили, довелося залишити там же. Молоденькій дівчині, в незнайомому місці на суворій Півночі, з тягарем таборів і без знайомих.
А далі починається історія про любов. Пані Любомира розповідає, як ще в таборі залицявся до неї один із начальників, вільнонаємний узбек, обіцяв золоті гори: «Непоганий був, дописував нашим хлопцям та дівчатам пайок, щоб хоч якась добавка, адже тоді кожна ложка була важлива, – згадує вона. – Він так намітив, що я його буду. Я прекрасно знала, що він мені не підходить, але дуже його боялась. Як вийшла на волю, знайшов мене, казав, що я таки буду його, у нього стільки грошей, що зможе мене купити. Я так налякалась, а він каже – я тобі все приготував, одяг купив, твій розмір. Я ж прекрасно знала, що він мені не підходить. Дуже його боялась, не хотіла, бо не любила».
Але любов свою дівчина таки зустріла, там же, на Колимі. Українця, волиняка. «Він працював там же, де і я, але в цеху, бо був дуже добрим столярем, і начальники постійно замовляли щось для себе. Золоті руки мав… – пані Любомира згадує покійного вже чоловіка і в голосі бринять сльози. – Я про любов ніяку і не думала, мені б руки відігріти. Він щось мені пропонував, якісь цукерки, але я була дуже гонорова. Потім дороги розійшлись, але після звільнення, коли працювала хатньою робітницею, гуляла з дітьми хазяїв, то знову зустріла того Володю, він працював в універмазі, стелажі робив. Побачив мене, а я з дітьми – каже, старший явно не твій, а той, що на руках то вже твоє? Признавайся. Провів мене – і так з рук вже і не випустив…Ми одружились, народилась донька…»
До України родина повернулась лише у 1968 році, коли нарешті дозволили обміняти житло. До пенсії Любомира працювала медсестрою в сусідньому Бориславі, її дуже шанували, навіть досі колишні колеги регулярно телефонують. Але роки беруть своє. І жінка більшість часу сидить сама в невеликій квартирці і чекає, поки прийде до неї працівниця «Домашньої опіки», допоможе, прибире, принесе продукти і новини з вулиць міста. Це її зв’язок зі світом і це дуже важливо для неї і сотень інших, таких як вона, по всій країні.