«Ми всі – Божі діти. І просто приходить розуміння, що можеш робити більше, як робив дотепер, що є поруч люди, яким важче, як тобі. А ти ще повен життя, мрій, надій. У твоєму серці живе багато добра і любові, яких так бракує самотнім, хворим, безнадійним. І тоді не думаєш, що це не простий шлях. Що важко. Бог кличе до служіння, і ти з радістю робиш справу, до якої відчув… покликання». Ось, власне, така вона, життєва філософія Лілії СИВАК, яка ось уже 16 років поєднує свою основну роботу – операційної сестри, з роботою в Івано-Франківському Благодійному Фонді  «Карітас» в проекті « Домашня опіка та догляд».

– Маю знову приємне і повчальне знайомство зблизька, і прошу пані Лілію розповісти про свої життя і  працю більше, сказати, що, власне, керує нею на цьому шляху вдосконалення себе в добрі і любові до ближніх?

– Ще тоді, на початках своєї трудової діяльності, – розповідає співрозмовниця, – я працювала волонтером при Івано-Франківському Кафедральному соборі Різдва Христового. На той час у нас була спільнота «Милосердя», яку очолювала п. Люба Терлецька, і там було декілька напрямів роботи. І я пам’ятаю свою першу справу. Отець Микола перед Різдвом довірив  нам, волонтерам, пакунки з одягом і продукти харчування та дав адреси потребуючих людей. Отож, треба було рознести коляду, надати необхідну допомогу.

Ось так, ще несміливо, невміло, я переступала  поріг домівок, щоб приносили радість і казати людям, що вони не самі, що про них знають і готові допомагати. Паралельно з спільнотою «Милосердя»  діяла Мальтійська служба допомоги, я і в ній знайшла свою нішу. Директор Карітасу отець Микола, відомий нам усім як Владика Миколай Коломийсько-Чернівецької єпархії, Царство Йому Небесне,  знав, що я медик, отож, з часом, знаючи мене як волонтера, запропонував офіційну роботу в проекті допомоги людям. Я погодилася. З тих пір – працюю.

– Чи не важко поєднувати таку насправді відповідальну роботу операційної сестри зі, здається, цілком іншою соціальною роботою? Чому вам було це потрібно?

-На той час, як і зараз, я працювала в лікарні на Мазепи.  У мене чергування – доба праці і три вихідних. Отож, відпочивши, я спішила до іншої праці. Щодо «чому» мені це потрібно? Скажу так: по – перше, мені було цікаво вчитися і пізнавати багато нового. Склалося так, що насправді якраз через хірургію я попала в спільноту волонтерів, одна з моїх пацієнток розповіла мені про це і запросила приєднатися. В такий спосіб я і стала волонтером. Я шукала себе, формувала свої життєві цінності, і саме в  спільноті при Кафедральному соборі на той час я знайшла найперше духовний провід. Було спільне вивчення Біблії,  Євангелізація. Також ми мали можливість ходити на християнські прощі, були на таборах. Поєднання цих речей сприяло моєму особистому розвитку,  укріпленню у вірі. Я завжди хотіла бути корисною. Тим більше, щодо потребуючих людей, адже могла надавати їм допомогу як медик. Тому, все було природньо, знайшла те, що шукала.

-Що навчила вас, як змінила ця багаторічна робота в «Карітасі»? Чи ви не розчарувалися, не стомилися?

-На щастя, ця, насправді не проста, робота мене не розчарувала, і  не стомила настільки, що я прагну покинути проект. Ні! Я скажу інше: я змінилася, набралася багато нового досвіду. За всі ці роки було дуже багато навчань, незабутніх зустрічей. Власне, здобуття саме таких знань, які дуже потрібні для моїх підопічних. Окрім того, завжди можу проконсультуватися в лікарні щодо особливо важких випадків, з якими стикаюся, працюючи з підопічними. Нас навчили як діяти на користь людині, попередити ускладнення тощо. І як не згорати самому, жити і своїм життям, не тільки життям пацієнтів. Особливо потрібні здобуті в «Карітасі» навики реабілітації хворих: як розробляти кінцівки після переломів, травм, як  виходжувати післяопераційних пацієнтів, вчити ходити, сідати, якщо людина на візку чи лежача… На даний час без таких навиків ти або пошкодиш свій стан здоров’я, або здоров’я свого пацієнта. Дуже важливо, що ми мали лекції у фахівців міжнародного рівня, зокрема, викладач з Німеччини вчила нас  передавати свої навики іншим.Тому, я вже і навчаю. На базі «Карітасу» проводжу навчання для нових працівників, для родичів хворих, потребуючих догляду, так само для семінаристів, які мають у нас волонтерські курси.  Це повний курс догляду. В мене також є консультації на дому. Бо люди звертаються до нас. Я почуваюся витребуваною, а значить, знайшла своє місце в житті.

-У вас самої є родина, сім’я?

-Так, я одружена. У нас був синочок, він помер. Мені важко про це говорити. Ніколи не думаєш, що ти особисто стикнешся з проблемами, в яких допомагаєш іншим, що  це пригодиться для твоїх рідних. Але, мої знання і досвід виручали мене не один раз. Це потрібно і на моїй основній роботі в лікарні.

-Скільки у вас зараз підопічних?

-У мене зараз є 9 підопічних, за якими доглядаю. Маю графік відвідування. До одних людей приходимо два –три  рази в тиждень, до інших – щодня, згідно потреб людини. Ось сьогодні в мене вже був ранковий патронаж у Крихівцях, селі, де я мешкаю. Дати ліки, провести ранковий туалет та прибирання, зготувати їсти, надихнути людину світлим настроєм і йти до інших…Це таке завдання, робота, місія, як хочете.

-Ви легко знаходити контакт з підопічними?

-Ці стосунки дуже змінюють тебе особисто, твоє життя. Часто настрій і втома залежить від них. Якщо ти лишаєшся з одинокими, які мають психологічні проблеми, з важкохворими, які терплять біль, або які мають   деменцію, інші порушення, буває, вони часто ображають і не усвідомлюють цього. І телефонують надміру, навіть у твій вихідний, і пізно, і рано. Але, буває й навпаки. Я зробила собі записничок з прекрасних слів, які я почула від своїх підопічних, де мене називають і рідненькою, дорогенькою, наче мама, наче донька…Коли зовсім кепсько, перечитую свій записничок. І молитви додають сили. Мої пацієнти хочуть багато слухання, розмови, а ти мусиш встигати ще й виконати всю необхідну працю, доводиться все якось поєднувати: говорити, розчісуючи людину, готуючи їсти, і саме те, що хоче людина. Пацієнти мають різні характери, мусиш пристосовуватися, розуміти, навіть те, що вони ревнують – до родичів, до сусідів.

-А обіди для своєї сім’ї коли готуються?

-Я прокидаюся дуже рано, до години шостої-сьомої вже і на моїй кухні пахнуть борщі та котлети. Просто вечорами, після роботи, для кухні уже нема сил.

-А Ви для самої себе відповіли, чому стільки років Ви це робите?

-Так.  Бо це моє покликання…Я не один раз приходила в сльозах до отця, до колег. «Нічого. Все минеться. Так ти ближче до Бога…». І ці слова були, як ліки. Тому, знову ішла до тих, які мене чекають.

-Що хочете побажати своїм колегам?

-Власне медичним працівникам, хочу сказати, що варто завжди вчитися нового. Так твої знання і навики приносять більше користі і тобі, і людям. А для «Карітасу» насправді потрібні універсальні люди, які можуть те, що іншим не під силу. Тож треба ставати такими людьми.

-Мені залишається сказати просто одне слово: «захоплююся», пані Ліліє, і ,дай Боже, вам всіх благ, отримати все, про що просите у молитвах.

Марта Павлишин