Текст: Святослав Драбчук

Допомога, підтримка, опіка. Для людей похилого віку ці три слова – неначе соломинки порятунку. А для тих, хто на старості залишився один на один зі своїми проблемами, це і є порятунок.  Про довіру, усмішки та сльози, відчай та неймовірні історії, які трапляються із соціальними працівниками, а ще про таких потрібних проекту волонтерів – у програмі  #Люди дії на радіо FM Галичина розповіла керівниця відділення «Домашньої опіки» при Благодійному фонді Шпиталю Шептицького Ірина Старовецька.

Про фінансування Карітасу

Основною метою цього проекту, який діє за підтримки та фінансування благодійного фонду «Карітас Україна», було покращення якості життя самотніх і малозабезпечених людей похилого віку. Людей, які перебувають у скрутному становищі і потребують допомоги  не тільки медичної, але й соціальної, духовної і навіть психологічної. Але оскільки  в нас працює багато медичних сестер, то основну увагу ми приділяємо медичним послугам. І в першу чергу – допомагаємо тим людям, які вже не мають надії ні на кого.

Про допотому тим, хто сам безсилий

Ми почали працювати за державним стандартом догляду людей вдома, і там є певні критерії, згідно з якими маємо вибирати підопічних. Через ті критерії ми не маємо права переступати. Тому, скажімо  якщо людина може ще сама сходити за продуктами в магазин чи поїхати в Пенсійний фонд, то, на жаль, допомагати їй не можемо, бо вона дає собі раду самостійно. Ми опікуємось важкохворими або ж лежачими людьми, які не мають змоги вийти за межі власного помешкання. До них і приходять наші працівники, які, пройшовши певний курс навчання, вже знають, як поводитися в тій чи іншій ситуації.

Про довіру

В Україні чомусь люди не розуміють, що хтось сторонній може прийти і надати допомогу. Люди, як правило, бояться впустити незнайому людину до себе додому. Тим паче, зараз такий час, що є багато аферистів . Тому до наших працівників також звикають поступово, і лише тоді, коли розуміють, що ми приходимо, аби справді допомогти. Вони починають згадувати, що було колись, починають розказувати свої життєві історії. Таким чином, напевне, і звикають до наших працівників.

Про самотність

У нас є одна дільниця, де ми доглядаємо переважно за колишніми вчителями чи медиками. Тобто людьми, які здебільшого в житті робили ставку на кар’єру, мали високі посади і були важливими особами у Львові. У когось так склалися обставини, що немає дітей. У когось же були діти, але трагічно загинули, і ті люди залишились самі. Зараз ми маємо багато внутрішньо переміщених осіб. Завдяки Карітасу маємо змогу допомогти десятьом таким родинам. Ми також доглядаємо за сім’ями, де залишились і чоловік, і дружина, які дуже бережно ставляться одне до одного, але, на жаль, вже не мають змоги доглядати за собою. У нас також є розлучені чоловік і дружина, де чоловік цілком незрячий, а жінка може пересуватися тільки на інвалідному візку. І зараз на старості літ вони знову разом, і так гарно дивитися, як він вивозить її на візку. Вона наче є його очима.

Окрім допомоги стареньким, проект «Соціальна опіка» також консультує і навчає родини, із якими живуть лежачі дідусь чи бабуся. Наші працівники можуть прийти і показати, як правильно повертати стареньких, як проводити заходи з гігієни, як купати в ліжку, міняти підгузки та правильно обробляти пролежні. Тобто надають основні рекомендації, які стосуються догляду за людиною.

Про “вічний” пошук волонтерів

Ми радо приймаємо і запрошуємо до себе волонтерів. Оскільки наші дівчата-медсестри  мають чіткі графіки, то, буває, просто не встигають за всіма тими процесами банально поспілкуватися з людиною.  А самотні  і старенькі люди, повірте, дуже цього хочуть.  І в таких випадках нас дуже виручають волонтери, які  можуть говорити з людиною, коли соціальний працівник виконує свою роботу.  Вони часто пишуть листи від стареньких чи читають їм книги. Наші волонтери завжди ходять або ж медсестрами, або ж із соціальними працівниками. Тому так званий «робочий час» волонтера – це з 9 до 18 год.