Карітас Одеса єдиний з усіх представництв Карітасу в Україні надає послуги з догляду та підтримки для ВІЛ-позитивних осіб. Фактично, це така ж програма традиційної для Карітасу домашньої опіки, але вона має і свою специфіку – тут доводиться не просто допомагати хворим у побуті, а й сприяти формуванню прихильності до лікування, адже перерви в прийомі ліків для ВІЛ-позитивних людей неприйнятні. До того ж, необхідно бути психологом, допомагати справитись з тим величезним емоційним навантаженням, яке приносить людині позитивний результат тесту на ВІЛ.

Через проект пройшло багато людей – багато хто, почавши приймати терапію, покращив здоров’я і вже не потребує послуг з догляду. На жаль, часто доводиться мати справу і з дуже важкими пацієнтами, і працівницям проекту довелося навчитись миритись і з болем та втратами.

«Від них всі відвернулись і часто вони відчувають себе непотрібними, викинутими з суспільства. Саме тому вони так нам вдячні, бо ми спілкуємось, розуміємо, хочемо допомогти. Але ми проживаємо їхні життя, все проносимо через себе – хвороби, інколи радості, інколи смерті. У минулому році з моїх 50-и пацієнтів вісім померло, це все тут, у мені. Але ми дуже гарна команда, завжди підтримуємо один одного, це дуже допомагає», – каже Ілона Сорочан, соціальний працівник.

Зараз чотири соціальні працівники працюють з майже 200 пацієнтами з ВІЛ-позитивний статусом, у всіх з них є медична освіта.

До обов’язків соцпрацівника входить відвідувати клієнта, надавати посильну побутову допомогу, але перш за все, стежити за тим, що він дотримується призначеної лікарем схеми лікування та регулярно проходить необхідні обстеження. Завдяки проекту цей процес для хворих максимально спрощений – соцпрацівниця забирає ліки антиретровірусної терапії, виписані лікарем зі СНІД-центру, і приносить прямо додому. Вона ж допомагає, якщо треба записатись на прийом до лікаря, отримати якусь іншу консультацію чи допомогу, при потребі – переадресувати до іншої громадської організації.

Аби полегшити процес обстеження, Карітас Одеса має договір з комерційною клінікою, де пацієнти можуть здати частину необхідних аналізів, які не робляться на базі СНІД-центру – вони, як і частина медичних препаратів, покриваються проектом.

Світлана Тоніна з «Домашньою опікою» вже майже 10 років – починала медсестрою, зараз вона керівник проекту. Вона може довго і захоплено розповідати, наскільки важливе те, що робить її команда:

«Домашня опіка – це вчасно приділена увага, вчасно надана допомога, це вирішення проблем хворих, які нікому не потрібні. Ми працюємо з дуже складними випадками – ось недавно взяли в проект переселенця з Донеччини, він потрапив до нас через проект протидії торгівлі людьми, був у полоні – а виявилось, що раніше стояв на обліку у СНІД-центрі, але через велику перерву має розпочинати терапію наново. Міста він не знає, почуває себе погано – треба брати за руку і водити по всіх інстанціях. Серед наших клієнтів багато споживачів наркотиків, більшість в інвалідних кріслах – ми допомагаємо, як можемо, приносимо терапію, контролюємо здачу аналізів. Кожен клієнт – це важкий випадок. Часто за хворими дивиться лише старенька мати, яка сама потребує опіки. Є і такі випадки, коли наш клієнт помирає, а за мамою дивитись нікому – ми теж беремо її в проект. Кожен випадок своєрідний, треба оцінити, зрозуміти, бути і психологом, і консультантом».

Соціальні працівники можуть довго розповідати про своїх підопічних. Історії різні – більшість сумні, але є і веселі. Валентина Колмикова теж давно працює з проектом і має таких цілу колекцію:

«Ми працюємо з людьми різного віку – є і досить молоді, але і трапляються і геть похилого віку. У мене одна підопічна бабуся має 82 роки, у неї теж ВІЛ-позитивний статус. І вона не одна така. Одна з моїх бабусь була у дуже важкому стані, ми її як могли виходжували. Але зараз їй вже краще, сама рухається, зараз ми допомогли і вона поїде в санаторій на місяць. У неї таке бажання жити, що сама дивуюсь, каже – може я ще там, у санаторії зустріну свого мужчину. Не губить оптимізму, молодець. Ці старенькі навіть більш відповідально ставляться до лікування, ніж молоді. У них є бажання жити, вони не зациклюються на діагнозі, знають, що з цим вірусом живуть, все строго прописано, нічого не пропустять, правильне харчування, нічого зайвого. Але вони самотні. Якби не ми – ніхто б не прийшов і не допоміг».

У 2017 році Благодійний фонд «Карітас Одеса УГКЦ» визнано переможцем конкурсу соціальних проектів у номінації «Профілактика СНІДу, ВІЛ-інфекції та наркоманії у м. Одесі». Персонал проекту планує не зупинятись на цьому і подаватись і далі на отримання фінансування у рамках соціального замовлення. Зараз місто шукає шляхи закупівлі послуг через громадські організації і Карітас сподівається, що його досвід теж буде гідно оцінений – адже організацію добре знають як серед місцевих громадських організацій, так і у владних структурах.

Але поки вирішуються питання фінансування і подальшого розвитку проекту, соціальні працівниці щодня йдуть своїми звичними маршрутами, приходять у будинки, де живе самотність і біль, і намагаються хоч якось допомогти. Вони готові годинами розповідати про своїх пацієнтів, про проблеми, далеко не всіх з яких їм під силу вирішити, про те, що часто вони – єдині, хто залишився у самотніх і хворих людей.

«Чи потрібен такий проект? Обов’язково. Це ж не те, що людина сіла на трамвай і поїхала до лікаря на прийом, це ж дуже хворі люди, у яких нікого нема – вони дуже вдячні що ми ними займаємось. У мене є клієнт – колишній моряк, мав багато друзів, широчезний круг спілкування, але зараз він захворів і від всі зразу відвернулись, залишились тільки ми»,  – ділиться думками Ольга Єдинак, соціальний працівник.

Серед підопічних проекту – різні люди. Є переселенці, є споживачі наркотиків, багато з них на замісній терапії. У більшості – окрім ВІЛ ще багато інших хвороб. Жодна ситуація не схожа на іншу – на кожну співробітники дивляться окремо. При потребі допомагають з документами, оформити інвалідність, пройти необхідні комісії. Одна з таких пацієнток – Наталя. Їй трохи більше сорока і життя її дуже нелегке – чоловік повністю незрячий, син інвалід дитинства, сама також практично не бачить. Декілька років тому потрапила до лікарні з туберкульозом, а там вже вияснилось, що вона  ВІЛ-позитивна. Тепер нею опікується Олена – вона регулярно приходить у тісну кімнатку у гуртожитку, аби принести препарати, при потребі відвезти на аналізи, на прийом до лікаря.

«Олена вже два роки зі мною, – розповідає Наталя, – до того мною опікувалась інша організація, але з Карітасом значно краще, я дуже задоволена. До того соцпрацівниця тільки терапію привозила, а тут допомоги значно більше, і підтримає, і приносить продукти, ще й нагадує, коли аналізи треба здати, коли до лікаря піти. Це дуже потрібний проект. Якби не Олена, я не знаю, хто б мене водив – чоловік сліпий, син то в школі, то хворіє…».

Олена Карікова, яка опікується Наталією, працює в проекті вже шість років. Вона дуже добре розуміє, наскільки він важливий:

«Пацієнтів з ВІЛ-статусом чуже часто просто футболять, не хочуть з ними мати справу. Саме тому так важливий супровід соцпраціника, адже це ще і психологічна підтримка – пацієнт боїться йти до лікаря, боїться, що його будуть ігнорувати чи погано ставитись, лякається негативних аналізів. У таких пацієнтів часто  де закінчується одне захворювання, починається інше – у мене в одного хворого був енцефаліт, потім гепатит С, потім туберкульоз. Все це впливає на психіку, пам’ять, нам треба бути з ними у кабінеті лікаря, аби чути всі рекомендації і призначення. Це дуже потрібний проект і мені дуже подобається допомагати людям. За ці роки я бачу різницю, що було і стало. Гарно, що бачимо результат, це мотивація для нас. Ми прагнемо допомогти, наскільки це у наших силах».