0 Comments

Проект домашньої опіки в Хмельницькому – один із наймолодших, працює з 2018 року. Він специфічний – бенефіціарами є лише внутрішньо переміщені особи, що проживають у місті, проект розрахований на 22-х чоловік, з якими працюють дві соціальні працівниці.

Спочатку працювати було нелегко, – розповідає соціальна працівниця Олена. – Перші місяці до нас ставились дещо з недовірою, і нам було дуже важко налагодити контакт, але потім освоїлись, стали довіряти. Ми ж теж мали увійти у їхнє положення і зрозуміти – люди прожили вік, нажили майна. На пенсію вийшли і хотіли пожити, а мусили кинути все. У мене є одна підопічна, вона працювала вихователем і все життя мріяла про великий холодильник, нарешті вийшла на пенсію і купила його, а пройшло три місяці – і війна, сюди приїхали з порожніми руками. Вони дуже потребували опіки та допомоги. Добре що ми можемо хоч якось допомогти, дати відчути любов та підтримку, заміняємо їм родину.

Керівник проекту Світлана Данкевич розповідає, як було нелегко на початку проекту. Ніяких даних про потребуючих не було, інформацію про можливість отримати опіку передавали від однієї людини до іншої. У міській владі дали список з 500 осіб, але найти їх було непросто, адреси мінялись, телефони змінювались, багато людей відмовлялось від допомоги, бо боялись, що сусіди неправильно це зрозуміють.

Їх найбільше лякало і дивувало, згадує соцпрацівниця Ольга, що ця допомога безкоштовна, вони боялись приймати нас і наші послуги. Все здавалось, що тут є якийсь підтекст, потім доведеться за все заплатити. Перший час треба було долати цю недовіру, але зараз вони вже зрозуміли, підрахували, яку економію дає наша допомога, дякують.

А живеться переселенцям – підопічним проекту нелегко. Житло доводиться винаймати за немалу плату, або жити в гуртожитках, мало пристосованих до комфортного життя.З ними багатенько роботи, тут треба бути не просто соціальним працівником, а й медиком, психологом, юристом, продовжує Олена. Часто треба і тиск поміряти, бо накрутять себе, по телевізору побачать, що там в Донецьку чи Луганську і переживають, чекають, щоб хтось поміряв, чи щось присниться, то у вікні привидиться…У мене є така клієнтка, вона 1933 року народження, пережила ту війну, тепер цю, вона вже їх плутає… Страшно, коли каже, що хтось їй через вікно махає рукою – закриваємо балкон, щоб нічого не трапилось. А ще треба з документами допомагати, були випадки, що припинили виплати пенсій, ми мусили писати листи в пенсійний фонд, що вони тут і нікуди не виїхали.

Особливо важко живеться стареньким переселенцям у гуртожитках – умови там далекі від ідеальних, морально дуже важко жити в кімнаті з двома-трьома чужими людьми, треба мати сильний характер, щоб витримати. Ще й правила часто дивні – наприклад, родина переселенців, що складається зі старенької бабусі, її доньки та внука мусять жити в різних кімнатах – хлопець, за правилами, має жити на чоловічій половині. А як прийде до мами та бабусі, то сусідка ще й жаліється, постійно робить зауваження. Але через правила не перескочиш.   

Ольга веде до однієї своєї підопічної, яка живе саме у гуртожитку. Старенька, але дуже енергійна Клавдія Яківна погано бачить. Їй 83 роки, у Хмельницький переїхала з Антрациту Луганської області. Гуртожиток, де вона живе, дуже старий, але знайшовся меценат, який відновив останній поверх – тепер там непоганий ремонт, сучасні кухні і душові, які з гордістю показує Клавдія Яківна. Кімнатки, однак, все такі ж маленькі, там старі меблі і живе по три малознайомі між собою людини.

Клавдія Яківна та соцпрацівниця Ольга

Але бабуся не втрачає оптимізму: Дай Бог цим дівчаткам здоров’я – це моя нова сім’я, – говорить вона. – Це мої діти, так про мене піклуються, що я такого ніколи в житті не мала. І прийдуть, і погодують, і принесуть, і наготують, і ліки візьмуть в аптеці, і в лікарню зводять. Велика подяка! Таких підібрали людей, як ангелята з неба злетіли, піклуються, як за малою дитиною. В Хмельницькому я з липня 2014 р. У мене у дворі впав снаряд і вбило дев’ятимісячну дитину. І вікна повилітали. Тому кинули все – дітей квартиру, мою квартиру і мого зятя чотирикімнатна квартира лишилась. А тепер я – ніхто, і звать мене ніяк… Але все добре, документи є, пенсія є. Ось діти телефон подарували, бо не бачу нічого, а мені дзвонять звідти – донька там залишилась, інвалід без ніг. Бо вивезти її ніяк не було змоги… Зараз там боїв нема, але роботи нема, люди бідують, на ті гроші що дають і тижня не проживеш. Чую, що їй помагають. Я ж там, в Антрациті, була не просто хтось там, працювала на заводі, і депутатом була, мене там знають. Дзвонять, питають, розказують. Це мені Бог віддає, що я така була і всім помагала.

В Хмельницькому Клавдії Яківні дуже подобається, допомагають, завжди знайдеться кому провести, подати руку – адже бачить вона погано і важко ходить. «Доброти  людям не відбавляти, каже старенька. Люди добрі, чуйні. Якось взяла щось у магазині, відкриваю гаманця і прошу продавщицю взяти, скільки там треба, а та каже, що грошей недостатньо. Тільки подумала, що на касі залишити, як якась жінка з черги за мене заплатила. Вона ж мене не знає, але який тут добрий народ».

Соціальні працівниці розповідають, що до кожного клієнта треба вміти підходити індивідуально. Перші півроку було дуже важко – обидві не мали досвіду роботи в домашній опіці і вчились разом з своїми підопічними. «Спершу я дуже лякалась – приходжу, а у нього настрою нема, думаю, щось трапилось, може я щось не так зробила, – розповідає Ольга, – але тепер знаю, це просто тиск. Він мені так і сказав, що я тут не при чому. А зараз приходжу – то тиск сам падає, я його лікую своїм приходом». Втім, додає її колега Олена, і досі постійно відчуваєш клубок в горлі, коли задумуєшся, що ці люди втратили все, що мали, адже мимоволі приміряєш їхню долю на себе.

Олена веде до своєї підопічної Раїси Сергіївни – немолода жінка переїхала з Харцизька, Донецької області, з однією сумкою речей і песиком. Вже після переїзду довелося пережити страшну аварію, багато операцій, тепер ходить з трудом і допомога Олени дуже важлива, хоч жінка довго наважувалась, чи потрібна їй допомога, важко було визнати свою безпомічність. Але зараз не нарадується і дякує Богові за допомогу.

Раїса Сергіївна та її песик

“Я зараз намагаюсь квартиру продати в Харцизьку, гарна трикімнатна квартира, ремонт чудовий, техніка – 6 тисяч пропонують, хто ж за такі гроші продає, – розповідає Раїса Сергіївна. – Меблі, ремонт, залишалось жити і жити – спершу чоловіка поховала ще там, в 13 році, а потім з дочкою сюди. Місто вибрали просто так – тикнули в карту. Тепер тут обживаємось. Хмельницький дуже подобається, це благословенне місто, Бог його береже. Господь мене, мабуть, любить, що дав ще пожити після аварії, а тут ще й Оленку Бог послав. До мене прекрасно люди ставляться, я коли приїхала боялась по російськи говорити, наслухалась всякого. А тут виявилось, що все добре. Якось треба було в пенсійний фонд, я спитала жіночку, як дійти, вона каже – я вас доведу. І йде зі мною, довела – і вертається, виявляється їй в інший бік треба було, вона просто мені вирішила допомогти. Я так вражена була, люди тут прекрасні. Звідти дзвонять, за квартирою дивляться, там навіть всі вазони мої позалишались, Але живеться там нелегко, заводи закриті, молодь пороз’їжджалась. Назад я вже не вернусь. Нема бажання їхати в ту сірість».

Проект, який фінансують Карітаси Іспанії та Японії, а також ряд невеликих міжнародних донорів, закінчується у 2019 році. Як далі допомагати переселенцям, проблеми яких не зникнуть з закінченням проекту, співробітники поки не знають. Шукаємо гранти, пишемо проекти, каже керівник проекту Світлана Данкевич. Сподіваємось, що зможемо розширити проект, адже дуже багато місцевих жителів теж потребує допомоги. Шукаємо і благодійників – у нашої організації є досвід, коли благодійники допомогли дитячому проекту, може, і на стареньких звернуть увагу. Подавали і на державне фінансування, минулого року мали кошти на пральню для наших підопічних, зараз знову подали. Повільно все це рухається. Але ми не втрачаємо надію…

Карітас Хмельницький

Контактна особа: Світлана Данкевич, Координатор домашньої опіки для ВПО

E-mail: svitlanka1214@ukr.net

Хмельницький, вул. Зарічанська 10\3, тел: 067 557 21 28

Categories: Новини

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

uk Українська
X