0 Comments

”Ось мої найкращі подружки прийшли“, – зустрічає працівниць «Домашньої опіки» Аліса Іванівна.
“Це наш позитивчик
“, – говорить про неї соціальна працівниця Наталя. Вона приходить щодня – через діабет жінка погано бачить, залишилась без ноги.
“Я дуже вдячна, – розповідає жінка. – Колектив тут просто прекрасний. Це люди від Бога, які справді люблять ближніх. От Наталочка приходить з самого ранку, обмиває мене (холодною водою! Бо я її так прошу). Годує, готує, якщо треба. Я сліпну, грошей на операцію нема, добре, що хоч у побуті допомагають…

Алісі Іванівні 79 років, народилась у Слов’янську, але вже дуже давно живе у Львові. Хоч життя її нелегке, вона не втрачає оптимізму і це просто вражає:

Всі мої рідні вважали, що я стану опереточною артисткою. Але хоч нею я так і не стала, але більше двадцяти років вела у філармонії лекторії з естетичного виховання молоді. Але не дивіться, що я так у ліжку сиджу, мене все цікавить. Хто приходить – питаю, що твориться навколо. А ще записалась на машину для інвалідів. Мені кажуть, що це за 150 років буде – а я кажу, мене це влаштовує, якраз ще поживу…

Такими, як Аліса Іванівна опікується проект «Домашня опіка», який у Львові працює на базі Шпиталю ім. Митрополита Андрея Шептицького. Лише тут, оскільки послуги надаються на базі ліцензованої медичної установи, працюють професійні медсестри, які можуть надавати не лише соціальні, а й медичні послуги. Саме тому, більшість підопічних проекту – важкохворі люди, часто опіка надається як паліативна. Та й вік пацієнтів немалий – є дільниці, де всі у віці далеко за 90.

Опіка при Шпиталі надається з 1999 року – це один з найдавніших центрів «Домашньої опіки». Зараз під опікою перебуває 50 осіб, якими опікуються чотири медсестри, дві домогосподарки та одна соцробітниця. У більшості випадків підопічних доводиться відвідувати щоденно – співробітники мають чітко розмежовані обов’язки. Медсестри виконують медичні та гігієнічні маніпуляції згідно призначення лікаря, домогосподині займаються веденням домашнього господарства, а соцпрацівник також забезпечує соціальний супровід. Часто доводиться купати пацієнтів – цим займаються всі працівники.

Ірина Старовецька в проекті працює з 2002 року – починала як медсестра, останні п’ять років – керівник.

«Це моя перша робота і єдина, іншої я не уявляю, – розповідає вона. – Робота складна, нелегка, але я її дуже люблю. До того я часто дивилась на світ у рожевих окулярах, навіть не думала, що є такі бідні та знедолені люди. Спочатку було дуже важко працювати, але потім звикла, ти проникаєшся цим болем, хочеться хоч маленьку часточку добра принести. Домашня опіка – це створення максимально комфортних послуг людині, яка опинилась у скрутному становищі. Ми можемо покращити ситуацію наскільки це реально: якщо брудне помешкання – прибрати, якщо є рани – перев’язати їх, якщо є біль – знеболити, якщо є потреба у священику – викликати його. Це вкрай важливий проект, оскільки ми максимально, скільки є наших сил, полегшуємо життя цих людей. Без чогось фанатичного і нереального, просто робимо таку невеличку справу, яка цим людям допомагає вижити».

Житейські історії… За кожним – довга розповідь про життя, втрати, біль, зневіру, підтримку і надію. Серед підопічних проекту багато самотніх людей, які свого часу мали дітей, але доля розпорядилась так, що діти пішли з життя раніше. Є і відносно молоді, які теж потребують регулярної опіки.

Роману – 51 рік, але з шістнадцяти років він прикутий до ліжка. Займався акробатикою, зламав шию – і тепер лише ліжко, адже не може навіть сидіти. Рік тому помер батько, який всі ці роки піклувався про сина. Зараз він живе з братом, але у того своє життя і він звернувся за допомогою до Карітасу. Чотири рази в тиждень приходить соціальний працівник Наталя – вона допомагає справитись з пролежнями, робить необхідні перев’язки, перевертає, голить, приносить ліки та продукти.

«Для мене то дуже багато значить, – каже Роман. – Коли до доброго звикаєш – відвикнути важко, я так звик, що до мене приходять, то якщо проект закриють буде катастрофа – і фізична, і психологічна. У Наталки ж я можу хоч розпитати, що там за вікном, яка погода, які плітки по місту ходять, таке, ніби, елементарне, але так багато значить. Вона – це мій зв’язок зі світом».

Підопічні проекту різні і до кожного треба свій підхід. Про історії деяких можна писати оповідання.

Пану Василю – 77 років, він сліпий з народження. Він живе у малесенькій квартирці десь у хитросплетінні старих львівських двориків, цілими днями сидить і слухає музику – на столі перед ним декілька динаміків і мисочка з нехитрою їжею. Медична сестра Шпиталю Мар’яна, приходить щодня – проводить повну гігієну тіла замінює підгузки, постільну та натільну білизну, підігріває та подає їжу.

«Я сам майже нічого не роблю, навіть встати не можу, щось поправити, отак сидячи можу щось робити, – каже пан Василь. – Живу сам, нема нікого. Родичі як де, близько нікого нема. Одні хтозна-де в Криму, по задвірках, другі теж. А роду я місцевого, з Сокальського району. Як приїхали освободітєлі, то нас за шкірку і туди де Макар телят не пас. Всю родину, до Іркутської області. Я вже там народився. А повернулись, бо батько погодився служити. Мене хотіли послати вчитись, але мені вже 10 років було, не хотіли брати переростка, хоч в ті часи переростків багато у школах було. Послали у школу у Підгірцях, там багато всяких людей було, і дорослі навіть. Там я і вивчився, потім працював – вже у Львові, на підприємстві УТОСу…»

На шафі у кімнатці пана Василя пилиться акордеон. Мар’яна розповідає, що музика – це його найбільше захоплення. Тому і слухає її постійно, як перестав грати сам.

«Коли все занепало в УТОСі, я сів за інструмент, – підхоплює старий. – Грав досить добре. Я самоук, але казали, що я маю талант. Я брав акордеон, сам йшов до центру, грав на вулиці, люди слухали, цінили. А музикантом вуличним був таким, що вважали, що я найкращий».

Чоловіку важко говорити і в його очах стоять сльози.

Домашня опіка у Львові – це і консультативний центр, де можна отримати інформацію, як доглядати за хворими, працює випозичальна реабілітаційного обладнання. Також центр ввів і надання платних послуг, на які достатньо великий попит. Втім, основне фінансування, незважаючи на певну допомогу місцевих благодійників все ще залежить від іноземних донорів і підопічні вже бояться, що допомога скінчиться.

«Домашня опіка» сподівається на допомогу небайдужих людей.

Контактна особа – Ірина Старовецька, irastarovetska@ukr.net, 067-722-18-93 .

Categories: Новини

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

uk Українська
X