«Що б ми робили без Карітасу – я не уявляю! Ми з Горлівки, інваліди обоє. Син живе в Маріуполі, теж переселенець, йому родину треба утримувати. А Наталя нам в усьому допомагає – і продукти принесе, і з прибиранням допоможе, і тиск поміряє, і на цукор перевірить, все пояснить, а якщо сама не знає, то питає у лікаря. Заставляє гуляти нас– каже, треба рухатись, гуляти, ми і стараємось. Але, якби не Карітас – не знаю, як би ми жили…»
Аліна Еммануїлівна і Олександр Дмитрович, підопічні «Домашньої опіки», Харків
Послуги домашньої опіки для внутрішньо переміщених осіб у Харкові почали надавати з жовтня 2015 року – проект був новим для молодої організації і треба було починати практично з нуля. Бенефіціарів шукали і серед клієнтів інших проектів, і через соціальні служби, громадські організації, лікарні, територіальні центри, листівки роздавали навіть в метро.
Не менш складно було шукати і співробітників – адже бажано було залучити таких же переміщених осіб, але з медичною освітою. Але підготовчий етап пройшов швидко і зараз проект має під опікою 72 особи, яким допомагають 9 співробітників, значна частина яких – такі ж переселенці.
Марія Сех – керівник проекту, медик за освітою (як і більшість її підлеглих). Вона розповідає, що саме медична освіта та досвід роботи в геріатричному відділенні допомагає працювати у такому нелегкому проекті. Адже найболючіше – що підопічні регулярно помирають, що і не дивно – найстаршому з тих, ким опікувався проект, було 103 років, зараз найстаршому – 98. Хоч інколи доводиться допомагати і молодим – наймолодшій підопічній 24 роки, вона має важку форму ДЦП і старенькій бабусі дуже важко доглядати її без сторонньої допомоги.
«Зразу було нелегко, – розповідає Марія. – проект для міста був новий, люди просто не вірили, що це безоплатна допомога. Звичайно, і зараз трапляється недовіра, але, мабуть, ми гарно працюємо, бо клієнти задоволені і передають інформацію про нас іншим. Жаль, що люди помирають, але ми лікарі – і знаємо, що беремо важких клієнтів, але важко це пережити».
Співробітникам проекту доводиться бути і трохи психологами, адже проблем у переселенців немало – треба і підтримати, і допомогти в кризовій ситуації, і вирішити конфлікт. І хоч у проекті на даний час нема штатного психолога, але самі працівники, пройшовши немало тренінгів, вже вміють консультувати в нескладних випадках, а їх немало – побутовий конфлікт, подзвонили з дому тощо. А у складних випадках доводиться звертатись і до професійних психологів.
Галина переїхала з Антрациту Луганської області до Харкова в перший рік війни разом з батьком. Віталій Костянтинович до пенсії був керівником на великому підприємстві, потім жив за містом, працював на землі.
Перші проблеми з поведінкою донька помітила ще дома, але стрес від військових дій та переїзду сильно вплинув на 88-річного чоловіка – він практично перестав реагувати на навколишній світ, лікарі поставили діагноз «деменція».
Справитись у такій ситуації було нелегко – і тут жінка дякує Карітасу, завдяки якому практично повернулась до життя. Немалу роль зіграла і професійна психологічна підтримка. «Ми з Наталею виводимо його гуляти, – говорить жінка. – Мені його дуже важко спустити сходами, не завжди терпіння вистачає. Він може забути, що треба ноги переставляти, часто дуже капризний, але коли чужа людина, то він краще себе веде. Дай Бог здоров’я, низький уклін всім працівникам».
Кількість переселенців у Харкові досить значна, що, зрозуміло впливає на проект. Змінюються підопічні – частина помирає, багато хто повертається назад, навіть тоді, коли житло там зруйноване. Далеко не всі можуть платити за житло, хоч і живуть, як правило, в недорогих квартирах у віддалених спальних районах. Працівникам проекту доводиться немало часу тратити на дорогу. За спостереженням співробітників міняється до 25% підопічних. Але є і ті, які вже прижились у Харкові.
Аліна Еммануїлівна і Олександр Дмитрович у Харкові вже п’ять років, приїхали з Горлівки. Виїжджали влітку, на пару тижнів, поки пройде «гаряча пора» – а опинились в Харкові, без зимового одягу, побутових речей – два інваліди, 70 і 74 років.
«Було дуже важко, – розповідає Аліна Еммануїлівна. – Ми зібрались просто перебути важкий час, а потім бачимо що діло йде до зими – у нас же ні ковдри, ні подушки, ні каструльки. Добре, що знайомий, земляк з Горлівки, сказав нам про Карітас. І тут у нас пішло… Багато чим допомогли – виділили гроші на зимові речі, а ще включили в програму домашньої опіки. Тепер допомагають – і по дому, і ліками, їх нам дуже багато треба. Важко тут, за квартиру треба п’ять тисяч платити – одна пенсія на квартиру, друга – на ліки і продукти. Там у нас квартира ціла залишилась – у будинок попадало, але наша квартира ціла, а вище скло полопалось. Квартира стоїть, а ми тут. Сподіваємось, що буде там Україна і вернемось. Але поки вже вивчили Харків».
Проект у Харкові має фінансування до кінця року, подальша його доля невідома. Співробітники дуже переживають за своїх підопічних, адже вони звикають до того, що є підтримка та допомога. Бажаючих значно більше, ніж проект може дозволити – і зараз головне завдання колективу зберегти проект. Щоб і надалі допомагати …
«А хто це прийшов? Не вгадаю. Кажете, вчора була? Ну приходять до мене, няньчать як ту ляльку, так ніби я маленька. А скільки це мені років, не знаю.. Мабуть 82…»
Марія Михайлівна сидить в малесенькій харківській квартирі і намагається впізнати соцпрацівницю, яка регулярно її відвідує
«Так у неї на 82 роках і відлік спинився, їй стільки у 2014 році було. Ми самі з Первомайська, Луганська область, – каже її донька Валентина. – До обстрілів у неї була феноменальна пам’ять, я сама у неї питала де що і як, всі деталі знала. А ось десять днів під обстрілом – і вона мене не завжди впізнає. Я не могла її в підвал спустити, то вона і сиділа дома, слухала…»
«Я на Карітас випадково вийшла, – продовжує Валентина. – Коли маму до Харкова привезла, спершу думала, що сама справлюсь, але її треба підняти, і пролежні обробити, а ще вона поговорити дуже любить. Тому Наталя – наш незамінний помічник, вже як член родини. Дивно життя складається – мама до пенсії розносила їжу самотнім старим, а от тепер і сама потребує опіки…»
А Марія Михайлівна починає співати, якась довга народна пісня лунає в тісній кімнаті і обличчя старенької аж світліє…
«Вона артистка, завжди в гумором, живчик такий», – каже Наталя, працівниця «Домашньої опіки»
«Якби ми не відчували б віддачу від своєї роботи – мабуть, ми б не працювали, – говорить Марія Сех. – Ми ж медики, ми реалістично дивимось на життя і з позитивним налаштуванням. Але бувають такі зворушливі моменти… Наприклад, у нас було весілля, їй 81, йому 79, захотіли взяти шлюб. Ми запросили священика, організували коровай, зробили букет, так було прекрасно, я так плакала, як ні на жодному весіллі, навіть у подружок…».
Благодійний фонд «Карітас Харків»
м. Харків, вул.Молочна, 3, 2 поверх (станції метро Захисників України або Спортивна)
Тел. (095) 042 93 05, e-mail: оріka_karitas.kh@ukr.net
www.caritas.kharkiv.ua